Зло острова Мортар / The Evil of Mortar’s Isle (частина 2)

ПЕРША ЧАСТИНА

Сайлас підняв руки: "Її звуть Анна. Вона була моїм коханням, коли ми були підлітками. Якби я міг просто…"

"Це неможливо", - сказав Джейкобс. Його очі божевільно сяяли. Револьвер тремтів у руках. "Все це неможливо".

Щось там внизу налякало досвідченого офіцера. Щось, що він побачив. Щось, що він відчув. Знак Моря був випалений на його передпліччі. Його моторошний контур світився прогорілою, понівеченою плоттю.

"Що з тобою сталося?" - запитав Сайлас.

Офіцер Джейкобс заховав револьвер і штовхнув Сайласа о стіну. "Це ти зробив зі мною", - проричав поліціянт крізь дріботіння зубів. Він закував Сайласа в кайдани та вивів його з церкви.

Доки вони повертались до міста, Сайлас намагався пояснити все, але офіцер не слухав. Він дивився на гуркочуще море, ніби відповідаючи на якийсь безмовний заклик. Темна буря майже накрила їх, і рокот грому пронизував Джейкобса з голови до п’ят. Дощ крапав зверху. Це було лише відлуння того, що мало відбутися далі.

Місцеві спостерігали, як Сайлас і Джейкобс йдуть крізь місто. Вони шепотіли та тикали пальцями в їхній бік, але не наважувалися покинути безпечний світ своїх домівок

У поліцейському відділку з Сайласа зняли кайдани та запроторили до камери. Тим часом офіцер Джейкобс витріщався на нього крізь ґрати. Він відкрив рот, щоб сказати щось, але слова застрягли у горлі поліціянта.

"Офіцере Джейкобс, ви повинні сказати мені, що ви бачили", - благав Сайлас. - "Це пов'язано зі священником. Якщо ми його знайдемо, якщо ми дізнаємося, чого воно хоче, у нас може бути шанс це зупинити. Однак я не можу допомогти вам, якщо ви не розкажете, і я не зможу діяти, доки я замкнений тут".

Джейкобс протяжно зітхнув, дивлячись на щось в глибині коридору. "Мені потрібно покурити", - сказав він. Офіцер пішов, залишивши Сайласа наодинці у камері, яку поступово вкривали сутінки. Однак, Сайлас не залишився на самоті.

У камінні стіни за його спиною з’явилася діра. Вона була не більша за тарілку. Зсередини лунали дивні звуки, не схожі ні на що, що може видавати жива істота. Це був скрегіт зубів та хихикання. Це були надривні крики та глухе бурмотіння. Вони долинали до нього усі разом, і одночасно - кожен з них вирував окремо.

Сайлас присів біля провалу. Звідти пахло сіллю та морем, і десь удалині гуло ревіння хвиль. Він нахилив вухо до порожнечі, щоб краще почути, але звук зникав, як тільки Сайлас наближався. Коли він майже притиснувся до отвору пара блідих білих рук схопила його за голову, і Анна показала своє обличчя з темряви.

"Чому ти мене покинув?" - запитально протягнула вона. Її шия була вкрита глибокими ранами, які тягнулися вниз по її грудях. Шматки плоті звисали з її ребер, а кістки були оголені. "Чому ти залишив мене з ним? Це ти зробив зі мною! В усьому винен ти!"

Сайласу вдалося вирватися з її обіймів і відступити. "Мені шкода. Мені ДУЖЕ шкода", - сказав він, задихаючись. Анна заповзла назад в отвір.

Двері камери за його спиною скрипнули, відчиняючись. Сайлас підвівся і обережно подивився на шлях до свободи, очікуючи наступного ходу цієї підступної гри. "Хто тут?" - сказав він, чекаючи на відповідь. Озирнувся назад. Отвір зник.

Несподівано, йому здалося, що в коридорі з’явився отець Девід. Священник промайнув повз двері камери. Здивований Сайлас відступив назад від страху.

"Отець Девіде!" - крикнув він. У коридорі він знайшов чорну сутану священника, що лежала безформною куплю на підлозі. Сайлас присів, щоб підняти її, і помітив доріжку вологих слідів, що блищали на полу в косих променях світла.

Надворі грім розколював небо, і легкий шепіт дощу перетворився на гучний галас.  Краплі встромлялись у землю, немов цвяхи у труну, а хворобливий стогін припливу прорізав ревіння вітру.

Сайлас вибіг на міську площу, де натовп вже зібрався довкола величезного дерев'яного хреста. Його очам предстала жахлива картина: на хресті був розіп’ятий оголений отець Девід. Його проштрикнуті долоні стікали кров'ю, тоді як ненависний Знак Моря сходив чорнилом на його чолі.

Отець Девід молився між своїми криками та схлипами. Він благав Господа звільнити його від болю та забрати Зло з острова Мортар. Але Бог покинув його.

Безладні молитви священника тривали, поки сили не покинули його горло. І коли він замовк, так само стишилась і буря. Вітер вщух. Дощ припинився. Навіть місцеві жителі замовкли. Це була бентежна, моторошна тиша.

"Зніміть його звідти!" - намагався кричати Сайлас. Але його слова заглушив раптовий спалах світла та глухий гуркіт грому. Хрест спалахнув, і полум'я охопило тіло священника. Він смикався і кричав, але не міг вирватися з пастки. Його шкіра обвуглювалася, і в повітрі запахло паленим м'ясом. Увесь цей час місцеві жителі спостерігали з жахом.

Коли вогонь піднявся до його підборіддя, отець Девід став незвичайно спокійним і тихим. Він повернув обличчя і перехопив погляд Сайласа. Відкинувши назад голову, священник демонічно зареготав. Поки цей розриваючий горло звук лунав по всьому острову, дощ повернувся бурхливою зливою. Він загасив вогонь і оточив хрест темною, криваво-чорною калюжею.

Хрест затрясся і розсипався. Отець Девід впав обличчям у воду. В ньому ще залишалося трохи життя, адже він зміг підняти голову і подивився на натовп. Шкіра з його щік відпадала чорними смугами, а його губи потріскалися, коли він розтулив їх, щоб промовити: "Допоможіть…!". Це все, що він зміг сказати. Перш ніж місцеві жителі встигли відреагувати на його мольбу, дюжина чорних рук виринула з води й схопила понівечене тіло.. Вони затягнули отця Девіда у невідомі глибини темної калюжі. В нього не було сил для спротиву, тому він виразив свій протест лише неголосним скриком, який також поглинула чорна вода, залишивши на поверхні лише кілька бульбашок.

Нажахані, місцеві жителі почали хаотично метушитися. Деякі впали навколішки й молились. Інші - ридали. Сайлас помітив, як мер Крест, досить завбачливо, побіг до свого будинку, плекаючи надію врятуватись. Серед усього цього тільки пані Айнсель стояла байдуже та незворушно. Офіцера Джейкобса ніде не було видно.. Раптом серед гулу та суєти Сайлас почув жалОбне виття, що звилося над юрбою.

Це була пані Айнсель, яка виринувши зі свого заціпеніння, безмовно вказувала на щось поза ним. Сайлас повільно повернувся. Як тільки він це зробив, Зло накинулося на нього. Його текучі, пульсуючі пальці проникли йому в очі, перетворюючи все довкола на темряву. Зло повалило його на землю, завдаючи ран по всьому тілу. Сайлас кричав, але це був не його голос. Це був голос дитини. І перед його засліпленим зором промайнули образи зруйнованих споруд у затопленому місті.

Сайлас прокинувся із сильним головним болем. Тортури припинились. Він підвівся з підлоги. Він був у своєму кабінеті. На його столі лежала дивна шкіряна книга, а його руки були забруднені чорнилом.

"Подивись, що ми створили, Сайласе", - насміхалося Зло. Здалеку він почув дівочий стогін.

Сайлас відкрив книгу і виявив, що текст написаний його власним почерком. Але він не мав ніяких спогадів про те, як це робив. Проте, набагато гіршим було те, що книга розповідала про небачених істот, чиї безумні форми та жорстокі наміри були настільки химерними, що не мали прямого визначення і могли бути описані лише за допомогою порівнянь. Іноді в тексті зустрічалися закляття, які Сайлас не наважувався уявляти.

"Що це? Книга заклять? Гримуар?" - запитав Сайлас.

"Є речі, які більше, ніж я. І ці речі розтрощать хиткі межі твого розуму. Я лише вартовий, а це - моє запрошення".

Сайлас закатав рукав, відкриваючи Знак Моря. "Тобто, наші страждання є твоїми стражданнями? Навіщо ти запрошуєш інших? Де твоя мітка?"

Фантомний голос хихикнув. Його сміх відгомонів у черепі Сайласа болісними ударами. "Ти думаєш, це підпис? Як жалюгідно. Після всіх цих років ти все ще нічого не знаєш про мої наміри".

Сайлас гортав сотні сторінок гримуара, які були повністю заповнені його рукою. "Коли ти... коли я... коли це було написано?"

"Ти не пам'ятаєш? Ми писали його разом, ти і я".

У цей момент офіцер Джейкобс, з револьвером у руці, увірвався крізь передні двері. Його самовладання давно зникло, а очі були налити кров’ю. "Скажи мені, що відбувається, негайно!" - закричав він. "Мої відчуття обманюють мене, а тіні довкола шепочуть. Отець Девід. Церква. Та дівчина. Щось є в морі, і воно кличе мене. Я боюся цього до смерті, але я не можу більше витримувати це".

Вхідні двері скрипнули. Знову Сайлас почув дівочий стогін, віддалений, але болісно гострий. Сайлас пройшов повз Джейкобса до відкритих дверей. Грім рокотав, хвилі гнівливо ревіли. Дівчина стогнала та захлиналася.

"Що мені зробити, щоб позбутися цього?" - запитав Джейкобс. "Що…?" Але його друге питання застигло в повітрі. Він дивився на маленького помаранчевого краба, що проповз крізь відкриті двері. За ним слідував інший, а за ним - ще один. Вони почали забігати до будинку Сайласа та оточувати офіцера Джейкобса. Їхні очі були пустими та чорними.

Трохи запізно, але Джейкобс відскочив назад і почав стріляти у крабів. Однак на місці кожного вбитого з'являвся інший.

У світлі спалахів від пострілів Сайлас побачив обриси чогось темного, що повзе по стелі. Зло висіло прямо над Джейкобсом, немов павук, чіпляючись за стелю довгими, скрученими пальцями. Його посмішка була божевільно широкою та зловісною.

Знову пролунав постріл, і револьвер офіцера видихнув полум’я. Джейкобс закричав від болю. Якимось дивним чином револьвер опинився в руках Сайласа, і кровотеча з рани на коліні Джейкобса змусила офіцера впасти на підлогу.

"Ні. Я не..." - слабко сказав Сайлас і випустив револьвер.

Скориставшись можливістю, краби заповзли на тіло Джейкобса. Він намагався їх зіштовхнути, але їх було занадто багато. Їхні безжалісні тверди клешні вирізали шматки плоті з його тіла та заштовхували їх у жадібні краб’ячі щелепи. Вони спрагло харчувалися офіцером Джейкобсом, який сіпався та кричав, коли його кров розливалася підлогою. Він би не зміг витримати таких тортур довго.

"Ні!" - закричав він. "Ні! Візьміть мене всього. Прикінчіть мене. Будь ласка!"

Краби зупинилися та підняли погляд на стелю. Чорна пляма вгорі стікала солоною водою та кров'ю. Пара спотворених вугільно-темних рук виринула з чорноти, розтягуючи її, доки струмок солоної води поглинав Джейкобса. Кисті на мить зникли, перш ніж Зло накинулося на офіцера та потягло його в темряву, разом із крабами. Приглушений крик був останнім, що почув Сайлас, перш ніж чорна діра зникла.

"Батьку..." -  змоклий від дощу Олівер стояв у дверях. Сайлас обернувся, затамувавши подих. "Батьку, вона зникла. Єва. Моя донька."

"Тобі треба забратися якомога далі від мене. Тут небезпечно", - сказав Сайлас. Він поглянув на свої пальці, забруднені чорнилом, і на револьвер на підлозі.

"Ти не чув, що я сказав? Єва зникла", -  відчайдушно прокричав Олівер.

Сайлас замовк. Він почув тихий плач на краю сприйняття. "Воно її забрало".

"Я бачив, як офіцер Джейкобс викрав її. Я намагався його зупинити, але він приставив револьвер до її скроні та погрожував вистрілити, якщо я піду за ним".

"Але ти все одно пішов…"

"Коли я наступного разу побачив його, він був на шляху до твого будинку, а її вже не було з ним. Але тепер... Джейкобс..."

"Ти повинен вислухати мене", - сказав Сайлас. "Зло тепер живе в мені. Через мене воно може робити все, що йому завгодно. Через мене воно може вбити тебе або зробити щось значно гірше. Воно навіть може вирішити вселитися у твоє тіло. Кожна хвилина, протягом якої ти знаходишся поряд зі мною, - це ризик."

Олівер стояв непохитно і весь його вигляд випромінював рішучість. "Я готовий ризикнути усім заради неї", - сказав він. Зло розраховувало на це. "Я хочу поговорити з цим. Якщо ти одержимий, як ти кажеш, то я хочу домовитися".

Сайлас заперечно захитав головою. "Сину, Зло ніколи не йде на компроміси. Воно не знає милосердя. Воно...". Його речення застрягло в горлі, а сам він застиг. На мить його очі стали пустими. Потім божевільно широка усмішка з’явилась на його обличчі, а очі зловісно засяяли. "Добрий вечір, Олівер. Чи можу я передати твої вітання молодій Єві? Чи готовий ти приєднатися до неї?"

"Ти - Зло острова Мортар?" - запитав Олівер.

Його батько знизав плечима: "Можеш називати мене, як хочеш. Це не має значення".

"Я хочу повернути свою доньку".

"Я можу розглянути твою пропозицію. Однак, мені потрібно щось натомість".

Олівер кивнув: "Звичайно. Скажи що саме?"

Сайлас пішов до кімнати та взяв шкіряний гримуар: "Візьми це і приєднайся до мене в церкві".

"Навіщо?"

Сайлас простягнув книгу та чекав, поки син візьме її. Тільки тоді він відповів. "Я прийшов з іншого виміру, межі якого невидимі й перетинаються з вашим світом та іншими. Шляхи між світами були закрити давно, це зробили ті, хто зараз вже забуті. Ті з нас, хто залишився по цей бік, були майже знищені: на нас полювали, ми змушені були ховатися, або нас полонили б".

"Тобто, в церкві є точка перетину світів? Ти хочеш повернутися додому, вірно?" - запитав Олівер. Сайлас відповів усмішкою.

"Чи допоможе тобі це?". Вони обидва дивилися на книгу, що знаходилася в руках Олівера.

"Не зовсім, але це все одно необхідно. Ми домовились?" - Сайлас простягнув руку для рукостискання.

"Це все?"

"Це все", - підтвердив Сайлас, все ще простягаючи руку.

"Я не повірю тобі так легко", - відповів Олівер, кусаючи губу. "Але у мене немає іншого вибору, окрім як погодитись".

Сайлас щиро посміхнувся, коли Олівер стиснув його руку. Їхні долоні ледь доторкнулися, коли пекучий біль опік долоню Олівера. Він відсмикнув руку, але шкода була вже завдана. На його долоні світилась гаряча, рожева мітка.

"Що це?" - запитав Олівер.

Виходячи за двері, Сайлас підняв голову до темного, густого неба. "Вважай це підписом", - сказав він. "Чи не завіряють контракти підписом у твоєму світі? У будь-якому випадку, поспішаймо. Твоя маленька Єва чекає".

Тримаючи огидний фоліант на згині руки, Олівер заступив за поріг. Він опинився у затхлій кімнаті, що пахла протухлим м'ясом та гнилим слизом. Перед ним стояли кам'яні двері велетенських розмірів, а поруч з ними - п'єдестал.

Один промінь світла пробив темряву. Він світив йому в спину, і його довга, густа тінь впала на двері. В грудях Олівера виник всепоглинаючий страх, який він не міг зрозуміти або пояснити.

Він повільно обернувся, і відсахнувся назад від жаху та відрази. В центрі кімнати стояла спотворена маса, яка складалась з м'яса та щетини. Викривлені вени пронизували її тугу шкіру, грудки плоті та кістки. Воно мало форму яйця. З його основи виступали набряклі сталеві пуповини та переплетені сухожилля, кінці яких поглинала темрява. Верхівку яйця увінчував розкритий рот. Він жадібно хапав повітря, задихаючись, адже в горло був встромлений пучок переплетених металевих сухожилків та вен.

Обережно крокуючі, Олівер наближався до цієї огидної потвори. Пара очей без повік дивилася на нього, сповнена панікою та безпорадністю. М'ясисте яйце тремтіло і булькало, але не могло вимовити ані слова.

"Що це? Де моя донька?" - запитав Олівер. У своєму голосі він почув наростаючий жах, якому не міг протистояти. Тіні знов змістилися, він почув металеве шурхання, немов хтось шліфував зубчасті колищатка.

"Поклади книгу на п'єдестал, і ти побачиш свою доньку", - сказав Сайлас, стоячи поруч з відкритою труною, прикрашеною  рунами. Огорнутий тінню, старий чоловік напружив очі, щоб краще бачити. Іноді він здавався майже самим собою, а іноді був лише викривленим силуетом зі зловісним поглядом. Олівер був вічним рабом синових інстинктів, тому зробив так, як йому звеліли. Хоча він розумів, що не повинен був цього вчиняти.

Тьмяне рожеве світло запалало над його головою. Воно висвітлило стіну з мережева шкіри, що мов павутиння, запліталася навколо зсудомлених тіл кількох безпорадних жертв. Серед них були потоплена Лайла, згорілий священник, наполовину з'їдений Джейкобс та маленька Єва. Васкулярні патрубки були прикріплені до їхніх тіл там, де їм було нанесено Знак Моря, тоді як висячі клинки занурювались у рани, що постійно ятрились від частих та безжальних ударів. Струмки крові стікали пульсуючими пуповинами до зростаючої маси в центрі кімнати.

Олівер відчайдушно кинувся до своєї дочки: "Єва! Моя Єва. Люба донечко, що воно зробило з тобою?" Дівчина вже не мала сили говорити, хоча вона і залишалася при тямі. Вона була лише крихкою, сумною оболонкою, майже повністю виснаженою. Вона дивилася на батька зі сльозами в очах.

"Ти думав, що на тебе чекає щасливий кінець?" - спитав Сайлас, голосом, що не належав йому. "Твій батько намагався попередити тебе. Тепер вона - моя... Як і ти".

М'ясистий відросток повільно підповзав по підлозі до ноги Олівера. "Він знав, що так станеться?!" - пророкотав Олівер із наростаючим гнівом. "Він знав, що вона буде мучитися, але все одно приховав від мене правду?"

Сайлас усміхнувся. "Це не була його перша зустріч зі мною. Лише дурень міг би очікувати на краще.. Тепер мені потрібен лише ще один".

Відросток обвився навколо щиколотки Олівера і почав тягнути його назад. "Цей покидьок дозволив цьому статися з нею. Я хочу поговорити з ним", - сказав чоловік, стискаючи кулаки. "Робіть що хочете з ним і зі мною. Але спершу, дозвольте мені поговорити з ним".

Сайлас дивився на напружені кулаки Олівера, смакуючі думку про його пропозицію з довгою, підступною посмішкою. Потім відросток навколо ноги чоловіка розгорнувся і зник. Світло замерехтіло і кімнату поглинула темрява.

"Ого. ЦЕ я МАЮ побачити."

Коли світло знову з'явилося, Сайлас повернув контроль над своїм тілом. Він оглянув кімнату, відмічаючи все лихе, що сталося за цей час. Коли він побачив масу з плоті в центрі кімнати, він закрив рот рукою і зробив один крок назустріч: "Анна?"

Губи на верхівці яйця повністю розтріскались, відкриваючи намордник якоїсь потворної конструкції.

"Ти це зробив. Все це твоя вина", - сказав Олівер. "Все це твоя вина". Він підійшов до батька.

"Ні. Чекай. Сину, ти повинен…"

Олівер вдарив свого батька, зламавши йому ніс. "Я знаю, що мені робити", - відказав він. Олівер схопив Сайласа за комір та відштовхнув його назад, а потім завдав серію ударів. Кров вкрила його кулаки та гнів розлився його венами. Олівер бив батька по обличчу, доки невидимий сміх лунав по кімнаті. Він штовхав Сайласа, поки той не спіткнувся о труну та не впав усередину.

"Чекай", - сказав Сайлас голосом, який був одночасно його, і не його. Але було вже запізно. Олівер зачинив кришку труни, запечатавши свого батька та Зло всередині.

У кімнаті запанувала тривожна тиша. Зі своєї кам'яної в'язниці Сайлас полегшено зітхнув. "Ти це зробив. Все скінчено", - сказав він.

"Пробач мені, тато", - сказав Олівер зі сльозами на очах.

"Не перепрошуй. Це я впустив Зло на острів Мортар першим. Справедливо, що я маю бути похованим разом з ним. Це був єдиний шлях", - відповів Сайлас. А потім звернувся до Зла: "Тепер ти ув'язнений тут зі мною, і так ми проведемо вічність разом. Нехай ми обидва згниємо за межами пам'яті".

"Тільки один з нас загине".

Сайлас не міг бачити нічного назовні, але почув приглушений хрип та падіння тіла свого сина. Він відчув запах свіжої крові та зрозумів, що цей скрегіт видають загострені леза.

"Олівер!"

Відповіді не було, лише механічний звук кінцівок ножів об землю. Коли все стихло, у порожнечі з’явився новий звук: наростаючий гул такої сили, що стіни підземелля затрусились. Без сумніву, цей механічний стогін йшов від спотвореної машини з плоті в центрі кімнати.

Тоді, немов гроза, що накопичує заряд струму для блискавки, машина вибухнула громом. Цей звук зіткнувся з високими дверима та перетворів каміння на жалюгідні уламки. Шлях був відкритий, а ті, хто його замкнув, вже давно згинули.

"Але труна", - сказав Сайлас. "Ти не можеш..."

"Я не в труні", - відповіло Зло. "Я знайшов іншу форму, більш стійку, ніж ваше жалюгідне м'ясо та кістки."

"Книга". - ствердно сказав Сайлас.

"Я кожне слово і кожне заклинання. Я чорнило і думки, що проникають туди, куди вам входити не слід. Я те, що не може вмерти, і я буду жити вічно. Я знаю, де врата, і врата - це я. Людина не завжди була господарем Землі, і вона не буде їм вічно. Вони чекали, терплячі та первісні, і за моїм покликом Вони повернуться."

Прожиті роки відібрали у Сайласа сили, а Зло відібрало його дух. Тому він навіть не міг спробувати вирватися з цієї кам'яної пастки. Для нього вже не було надії. Все, що він міг зробити, - чекати, що може статися. Для нього це буде смерть. Але для інших, можливо, це буде набагато гірше…