Ті, хто шепоче / Whispers

Автор історії: Mike MacDee [https://mikestoybox.net/]

Я ризикую бути висміяним, але опублікую це сьогодні ввечері. Я пишу це з надією, що мій допис проллє світло на загадку зникнення Дебори Ліндсі Кейн. Можете закидати мене камінням - це не важливо. Можете вважати цей пост моєю жалюгідною спробою попросити вибачення, або, навіть, більше… Якоюсь мірою я винен в тому, що сталося.

Навіть у свої найкращі часи, інтернет-блогерка Шугаркейн була лише черговою вебкомедіанткою. За рівнем кумедності вона була “вище середнього”, та, безперечно, вміла писати. Так чи інакше, вона не була вражаючою. Роками обставини її зникнення згадувалися лише час від часу, і то у найбільш захованих тредах на декількох форумах. Вона була б забута назавжди, як щоб працівники комунальних служб не знайшли її диктофон минулого понеділка.

В реальному житті вона була милою рудоволосою пацанкою, на ім'я Дебра Ліндсі Кейн. Її сестра, Пейтон, описувала її, як

“...бойову дівчину, що була ніби розлючена кішка, повна кігтів, кулаків та думок. З часів смерті нашого тата в дев’яносто першому році, вона тільки й шукала приводу “відтягнутись” на комусь, підживлюючись виключно пивом та злістю” 

Дебра не планувала робити кар’єру блогера-гумориста. Але одного разу дозволила друзям переконати себе створити акаунт у MySpace. Вона думала, що блоги - це самозахоплене ниття та безглузді балачки, тому використала свою сторінку у MySpace, щоб пародіювати своїх однолітків. Згодом вона стала насміхатися над попкультурою та іноді влаштовувала іронічні “розбори” сюжетів книг, коміксів, фільмів та й будь-чого, що хейтила її зростаюча читацька аудиторія.

Вона швидко зрозуміла, що людям подобається її писанина, і до середини дві тисячі п’ятого року вона відмовилася від свого акаунту в MySpace та створила власний гумористичний сайт “Перехрестя Шугаркейн”. Незважаючі на більш ніж пристойну творчість Дебри, сайт був, максимум, посереднім. Скоріш за все, більшість інтернет-задротів навіть не знали про його існування. Не говорячи вже про те, що й не дізнались, коли вона зникла. Як і про те, що вона, можливо, була вбита.

Принаймні, до того моменту, коли комунальники знайшли запис.

Шугаркейн ніколи не втрачала можливості висвітлити будь-які свята та фестивалі, які їй траплялися. Зазвичай, ці пости були найбільш очікуваними серед її авдиторії.. Дебра створила на диво дотепні пісні про п’янки для свого огляду Октоберфесту та зворушливий вірш на День батька, про який вона відмовлялася говорити після цього. Для свого різдвяного привітання дві тисячі п’ятого року вона написала серію жартів, які кривляли Біблію, і побила свій тижневий рекорд хейту за одну ніч.

Тоді я був відомий в мережі під ніком “Дед Ет Фіфті” та входив до числа постійних читачів Шугаркейн. У перший тиждень жовтня дві тисячі шостого року, я запропонував їй провести ніч у будинку сім'ї Дейлі, що за чутками був населений привидами, щоб написати про цей досвід у її статті на Гелловін. Вона написала, що я - дитина та ідіот. Тоді я запропонував їй ставку в тисячу доларів. Вона охоче прийняла парі.

В останній тиждень жовтня Дебра оголосила, що все ж таки поїде до будинку Дейлі задля "страшної піжамної вечірки". Вона вирушила ввечері двадцять дев'ятого жовтня та зробила анонс пригоди:

СЛІДКУЙТЕ ЗА ДЕТАЛЯМИ МОЄЇ ТИСЯЧОДОЛАРОВОЇ ПОДОРОЖІ БУДИНКОМ З ПРИВИДАМИ!

Я дійсно збирався віддати їй гроші. І я б ніколи не запропонував їй увійти в будинок Дейлі, якби знав, що станеться.

Будь-який досвід Дебра називала “подорожами” в постах. Наприклад:

СЛІДКУЙТЕ ЗА БРУДНИМИ ПОДРОБИЦЯМИ МОЄЇ ПОДОРОЖІ ОСТАННІМ ФІЛЬМОМ СКОРСЕЗЕ

Перед “подорожами” вона завжди робила ретельне дослідження того, про що збиралась писати. Хоча б для того, щоб її похвала або насмішки були більш влучними. Тому, в її квартирі поліція знайшла стоси газетних вирізок про сім'ю Дейлі: статті 1960-х років на пошану Кевіна Дейлі та всіх тих життів, що він врятував, як пожежник;  оголошення про його шлюб з нареченою Наомі Велч у 1970; повідомлення про народження їхнього сина, Джефа, у 1971; статті про зростаючу славу маленького Джефа, як абстрактного художника; замітки з жовтої преси з чутками про те, що Наомі навмисно скинула сина зі сходів, чим спричинила його прикордонний аутизм; і, звісно, новини про марні пошуки тіл у 1982 році, коли уся родина зникла.

Більшість статей являли собою свідчення сусідів та друзів про останні рази, коли вони бачились з Дейлі. Підлітком Джеф став відставати в навчанні, але роботи, які він створював на уроках мистецтва, були на диво деталізованими та зображували макабричні царства спотворених абстрактних форм і нависаючих тіней. Він не створював таких картин з часів раннього дитинства. Він стверджував, що ці зображення змушували його малювати “ті, хто шепочуть”. Єдине пояснення, яке він дав для цих “тих” було таким:

"вони переслідують мене по всьому будинку — я не можу їх бачити, але я знаю, що вони там"

Я не думаю, що Джефф Дейлі марив: я припускаю, що його підсвідомість була дверима в інші світи. І, можливо, його мати про це знала, тому й намагалася його вбити. Якщо це дійсно так, я бажав би, щоб вона робила свою справу трошки краще.

Колеги Кевіна, батька Джефа, описували його як

"нервову людину, яка постійно ходить по краю. Він поводився так, ніби його переслідував божевільний, і він ніяк не міг від нього здихатись"

Мати Джефа - Наомі, яка зазвичай була відома своєю чарівною посмішкою і привітністю до завсідників її бару, здалося, заховалася у свою шкаралупу і відмовлялася виходити. Вона часто зачинялася в туалеті лише для того, щоб згорнутися клубком та плакати, затуливши вуха долонями. Одного дня Джефф так і не з'явився в школі, а його батьки не прийшли на роботу. Вони немов розчинились у повітрі; і за словами їхніх сусідів, вони НЕ пішли тихо.

Статті описували дивні, але, чомусь ніким особливо не помічені, звуки та фантомні явища у занедбаній власності Дейлі з 1989 по 2004. Деякі з цих статей були написані настільки ексцентрично, що їх вважали підробками або принаймні грубими перебільшеннями.

В якійсь з днів собака сусідів, гавкаючі, забігла під веранду дому Дейлі. Після повернення до хазяїв вона наступні два дні скулила та ховалась, а іноді навіть завивала без видимої причини. Одного ранку господарі прокинулися і не знайшли собаку. Вона зникла. І ніхто ніколи її більше не бачив.

Одна молода пара стверджувала, що вони бачили примарний силует в темряві двору. Він шепотів їм щось, коли вони проходили повз будинок пізно вночі. Молоді люди не змогли визначити, чи насправді хтось був там, чи ні. Але коли вони продовжили свою прогулянку, тінь переслідувала їх кілька кварталів, перш ніж зникнути зовсім.

Декілька листонош дали однакові свідчення про те, що вони бачили рух та чули белькіт голосів усередині будинку, коли проходили повз. Один з них припустив, що це місцеві розбишаки, і повідомив у поліцію. Поліціянти так і не знайшли нікого у середині.

На початку цього тижня місцеві комунальники вже готували будинок Дейлі до знесення, коли знайшли диктофон під старим столом. Згадавши історію про зниклу сім’ю, вони передали його до поліції. Офіцер, в якого опинився диктофон — мій друг, (чию анонімність я збережу), колись був фанатом Шугаркейн. Я провів цілий вечір, слухаючи запис у нього вдома. Щоб допомогти поширити цю історію в Інтернеті, я завантажу аудіо цих записів і розшифровку, щоб ви змогли самі переконатися у доцільності моїх здогадок.

[П’ятнадцять секунд тиші. Вона переривається глухим жіночим голосом]

"Ніколи раніше не бувала в цій частині міста: довелося питатись в закусочній, бо я примудрилась загубитися. Дорога мала зайняти всього годину, але буде вже опівніч, коли я доїду до місця.”

"Одній жінці я сказала, що приїхала відвідати старого друга, який живе поряд із будинком Дейлі, і вона охоче допомогла мені знайти дорогу. Думаю, що люди не зрадіють, якщо я скажу їм, що проведу свій вікенд, вламуючись в чужі будинки. Навіть якщо Дейлі вже занадто мертві, щоб мати власну думку стосовно цього питання."

[Вісім секунд тиші. Роздратоване позіхання]

"Мені трохи дурно від того, що я збираюсь робити. З іншого боку, це дозволить мені оплатити оренду за наступний місяць."

*

"Зараз... Точна. Одинадцята година вечора. Вічність шукала цей дурний будинок. Постійно звертала не на ті вулиці. Насправді його важко пропустити, коли ти знаєш правильну дорогу. Його двір - це джунглі, заплетені рослинами та кущами, трави заввишки метр, з купою комах, яких людина, мабуть, ніколи раніше не бачила. Вхідних дверей навіть не видно з вулиці в такий пізній час, адже вони сховані в темряві."

“Припаркувалася за два квартали та ішла пішки. Знайду вікно, щоб залізти в середину. Сподіваюся, не доведеться зламувати задні двері, бо це займе вічність. Пізніше розповім більше"

*

[Гулкі кроки по старих дерев'яних дошках. Серія глухих стуків, коли диктофон сильно трясеться. Шістнадцять секунд тиші]

"Спіткнулася. Ой... Тут абсолютна темрява. Де мій, бісів?........"

[Тихе шарудіння протягом наступної хвилини та більше звуків кроків. Дебра втомлено позіхає. Звук диктофона трохи хрипить та шурхотить]

"Добре, я всередині. Розмістила свій табір у... я вважаю, що тут був кабінет. Поруч з вікном, крізь яке я щойно залізла, запилений старий стіл і книжкова шафа праворуч від дверей. Обидва порожні. Зараз почну огляд будинку. Камера готова, хоча тут і немає на що дивитись. Вимкнула спалах, тому знімки можливо доведеться редагувати, коли я повернуся. Я повинна була залишити ліхтарик вимкненим та просто дати очам звикнути до темряви, але... так, я цього не зроблю."

[Дві хвилини тиші; не чутно нічого, окрім стукоту кроків та писку затвора цифрового фотоапарата, що робить знімки. Кашель]

"Будинок дійсно просторий, двоповерховий. О, знайшла приховані сходи... Килим був зірваний всюди, крім одного куточка вітальні, тому підлога вся складена зі старих дошок"

[Кроки. Гучний, майже людський крик болю іржавих петель дверей. Дебра лякається, матюкається.]

"...запліснявіла ванна кімната, недоторкана з тисяча дев'ятсот вісімдесят другого року..."

[Кашляє декілька разів, під час того камера робить знімки. Ще раз звук дверних петель, які скриплять значно тихіше. Багато клацання камери]

"Фу, блін, скрізь павуки!"

[Сім хвилин запису чутно тільки кроки та клацання камери, а також покашлювання Дебри; на пів шляху – гулкі стуки чоботів по дерев'яних сходах. Кроки стають гучніше, ніби нездорові хрипи. Часом Дебра каже щось про планування будинку]

"[незрозуміле бурмотіння] — пил у цьому місці вбиває мене. Другий поверх дуже хиткий. Сподіваюся, будівля не обвалиться на мене вночі"

[Знову гулкі кроки - вона повертається на перший поверх. На десятій хвилині – мертва тиша приблизно двадцять секунд. Дебра видихає]

"Думаю, це все щодо екскурсії. Я йду спати… разом з павуками"

[Дві хвилини тиші. Дебра тихо бурмотить під носа. Це звучить запитально. Далі - звуки стукотіння по дереву]

"Знайшла на підлозі в офісі припідняту дошку. Її явно часто виймали. Мені треба перевірити її завтра вранці."

[Звук скинутих на дерев'яну підлогу чобіт зі сталевим носком. Шарудіння грубої тканини. Кашель]

"Ох, боже, я не можу дихати в цьому місці... Добре, час спати. Ми закінчимо наші нотатки завтра. Надобраніч!"

*

[Диктофон тремтить. Дебра починає щось говорити, але промовляє лише перший склад, а потім знову мовчить. Тиша наступну хвилину.]

"Тут хтось є..."

[Тихий стукіт босих ніг. Тиша. Двері скриплять, закриваючись. Шарудіння]

"Блін, щури. Я знала. Чую, як вони шарудять у стінах вітальні. Мала б взяти з собою розкладачку"

*

[Роздратоване зітхання]

"Добре, отже, я все ж таки не буду спати цієї ночі, тому я доколупаюся до того, що під цією дошкою, щоб хоч чимось себе зайняти. Розкажу вам усе пізніше".

[Диктофон тремтить, коли його відкладають убік. Наступні п'ять хвилин чутно лише скрегіт нігтів та чогось металічного — можливо, швейцарський армійський ніж — що дряпає дерево, і час від часу звук удару. Здивований видих і гуркіт якогось маленького предмета. Кроки Дебри, яка іде босоніж, переміщаються за межі діапазону. Ще одна хвилина тиші. Дебра щось говорить занадто далеко, щоб розібрати, і, здається, чекає відповіді. Вона повторює, голосніше]

"Хто тут?"

[Тиша протягом півтори хвилини. Скрип дверей, що зачиняються. Знов звуки босих ніг. Диктофон тремтить]

"Я божеволію. Я могла б присягтися, що чула……" 

[Тиша. Повертаються звуки дряпання та ударів, і через декілька моментів чути дерев'яний гуркіт, ніби дошку відкинули вбік.]

"Знайшла!"

[Шелест паперу]

"Ем..."

[Ще шелест паперу. Тиша]

"Щож, тут... малюнки. Зім’яті малюнки, запхані у це маленьке місце під вільною половицею. Я думаю, це нариси Джефа Дейлі. Коли йому було п'ять, він малював свої погані сни, щоб... Ні, це не може бути правдою. Такі деталі?........"

[Шурхотіння: зім’ятий папір розгортається та розгладжується. Дебра говорить тихо, майже нечутно, наче шепоче щось сама собі]

"Не слухай. Це не тато. Це не тато. Це не..."

[Тиша. Глибокий, тремтячий вдих]

"Добрееее... Окей, ні, це вже не смішно"

[Далекий звук, можливо, в коридорі, і гострий видих. Дві хвилини сорок секунд тиші]

"[нерозбірливе бурмотіння] - Не смішно!"

[Знову звук, десь за півтора метра від диктофону: людський голос, що майже шепоче. Він вимовляє одне слово, яке важко розібрати, але здається, це ім'я Дебри. Диктофон сильно тремтить і вдаряється об підлогу]

"Це не смішно! Припини!"

[Тиша. Звук босих ніг, що залишають кімнату. Три хвилини проходять без звуків, окрім періодичного стуку глибоко всередині будинку та роздратованих криків Дебри. Кроки повертаються. Гучний удар у двері офісу. Тихий плач за метр від диктофону, і нічого іншого протягом наступної хвилини]

[говорить занадто тихо, щоб це зафіксував диктофон: її горло стиснулося]

[Плач раптово зупиняється, коли Дебра затримує дихання. Голос шепоче так само тихо, як і раніше. Звук лунає зсередини кімнати. Ноги шарудять по підлозі. Вікно офісу скрипить, коли його рвучко відкривають. Решта запису - тиша]

***

Дебра опублікувала оновлення тієї ж ночі. У ньому не було жодних слідів її звичайної насмішкуватої манери оповіді, і вона замінила свої короткі гострі жарти гнівними прокляттями. Вона хотіла, щоб хтось (тобто - я) перепросив її за те, що вона вважала схибленим розіграшем на Гелловін. Дебра змогла зберегти один з малюнків, які вона знайшла під підлогою, додала до посту його скан, засуджуючи нарис як очевидну спробу ледь здатного дорослого художника відтворити роботу восьмирічного ідіота.

Він повністю був намальований вугіллям. Цей нарис нагадував карикатуру на чиюсь вітальню, зроблену Сальвадором Далі. У центрі стояла темна фігура з сіруватою головою, спотвореною, немов у кривому дзеркалі. Неможливо було визначити, чи це людина, чи ні. Ця істота дивилася через плече прямо на глядача двома порожніми чорними дірами замість очей. Ще три таких створіння стояли за нею, також дивлячись на глядача — ніби само дійство малювання привернуло їхню увагу. Хоча обличчя цих створінь і були аморфною кашею з білого та сірого, три істоти на задньому плані, здавалося, посміхалися. Це справляло враження художньої вишуканості, що виходить за межі можливостей восьмирічного хлопчика, але стиль, загалом, відповідав іншим малюнкам Джефа Дейлі.

Дебра і я отримали хейтерські коментарі після того посту. Половина її читачів вважала, що я був негідником, раз підставив її. Інша половина вважала, що це просто недолугий геловинський розіграш, якій влаштувала Дебра. Коли її наступні два пости хаотично описували, як звуки в будинку Дейлі переслідували її, всі лише більше впевнились в цьому. Вони вважали це жартом, навіть коли вона не зробила100 жодного посту протягом двох тижнів.

4 листопада посеред дня Дебра зателефонувала своїй сестрі, Пейтон. Вона так ридала у слухавку, що спочатку Пейтон нічого не змогла зрозуміти.

"Вона говорила відчайдушно, як п'яна людина з розбитим серцем. Сказала, що шкодує, що пропустила моє весілля, шкодує, що завжди була злою сучкою, коли ми росли, шкодує, що вдарила нашу собаку, коли їй було дванадцять — просила вибачення за усілякі дурниці, як грішник під час сповіді.

В якийсь момент вона зупинилася, щоб перевести подих. І тут я почула, що в кімнаті з нею був хтось ще: він говорив тихо, ніби не хотів, щоб я почула. Я запитала, чи хоче вона, щоб я приїхала. Вона знову заплакала і сказала: "Я чую тата, але це не тато". Потім вона поклала слухавку, і я викликала поліцію. Коли вони приїхали, то нікого не знайшли. Але я говорила з нею лише за кілька хвилин до того."

Більшість людей все ще вважає, що викрадення Дебри Ліндсі Кейн “тими, хто шепоче” -  з кошмарів Джефа Дейлі є фейком, якій зорганізувала сама Дебра або хтось інший, зовсім хворий на голову. Один невіглас за іншим публікували докази того, що запис є підробкою. І зовсім скоро блог “Перехрестя Шугаркейн” впаде в забуття. Я сподіваюся запобігти цьому. Не тому, що мені шкода Дебору, хоча я дійсно шкодую; а тому, що я сподіваюся запобігти зникненню інших, таких як вона, як міські працівники, які знайшли запис, як мій друг-поліціянт. Ці істоти позначають свою територію — як вони позначили будинок Дейлі та запис — і вони відчувають будь-кого, хто стикається з ними. Як тільки вони вас відчують, то будуть полювати, як пекельні гончі, поки не позначать і вас.

Вони звертаються до тебе пошепки, ніби бояться говорити занадто голосно — іноді ти чуєш їх за дві кімнати, іноді - зовсім поруч. Вони імітують твоїх близьких. Можливо, вони вважають це кумедним. Але тобі не можна їх слухати. Ти повинен їх ігнорувати, інакше ти будеш занадто наляканий, щоб відкрити очі або рухатися. Ти не матимеш шансу накласти на себе руки, перш ніж вони затягнуть тебе в яке-небудь нестерпне пекло, куди вони заманили й Дебру Ліндсі Кейн.

Піду, прийму ванну із тостером. Мама кликала мене протягом останньої години. Хоча вона і померла п'ять років тому.

Підтримати проєкт